Життєвий шлях о.митр. Романа Ганкевича

Дата публікації

Автор: Прес-служба ТВДС

На порозі цієї зими минуло 85 років з дня уродин та 5 років з дня відходу у вічність, визначного нашого краянина, уродженця Тернопілля, ревного Христового священника та відважного патріота Українця, блаженної пам’яті Митрофорного протоєрея отця Романа В. Ганкевича зі славного священичого роду Ганкевичів-Левицьких. Цю розповідь–спогад присвячуємо, як знак братньої любові–шани та синівської вдячності добрій жертвенній людині, заслуженому священнику. Віримо, що світла молитовна пам’ять про нього житиме у серцях богомільних християн–українців, зокрема паломників до Зарваниці,– довічно.

Отець Роман В. Ганкевич народився 27-го листопада 1923 року в с.Більче Золоте на Тернопільщині в знаній священичій родині о. Михайла і Анни Левицьких. Він походив з давнього священичого роду.

Священича родина Ганкевичів була глибоко віруючою і чисельною. Сам прихід на світ одинадцятої дитинки, якою став майбутній священик Роман, був повний непередбачуваних загадок та несподіванок, а понад то свідченням живої Христової віри батьків та жертвенної материнської любові геройської матері. Дружина о. Михайла і мати вже десятьох дітей, - Анна була не надто міцного здоров’я, хоч це для неї не було перешкодою практикувати строгий піст та невтомно трудитись над вихованням діток. Кожну середу і п’ятницю Анна постила цілий день, цілковито стримуючись від їжі. Зачавши від свого чоловіка одинадцяту дитинку, не залишала практикування своїх добровільних аскетичних вправ у християнському побожному життті. Невдовзі виявилось, що крім недомагання серця, долучилась ще й хвороба нирок. Лікарі, після обстеження категорично забороняли постити і наполягали вчинити аборт – позбутись своєї, щойно зачатої дитинки, мотивуючи це станом здоров’я матері. Одночасно перестерігали, якщо цього не зробить то при народженні дитини її грозить смерть. Відповідь матері – християнки була рішуча і чітка. «Хай я і помру, але дитинка нехай живе, бо це Бог дарував їй життя». Стосовно ж посту сказала: «Я офірувала Господу Богу піст і не буду нічого змінювати, хай буде Його свята воля». Так, не зважаючи на недугу нирок та хворобливе серце, всетаки продовжувала практикувати піст в середу і пятницю та, з довірою до Господа Бога, носити і берегти під серцем своє немовлятко. Єдине, що змінилось чи радше доповнилось – це жертвування – посвята, ще ненародженої дитинки, на службу Господу Богу. Мати також побільшила гарячі молитви, щоби Господь дарував їй силу і здоров’я щасливо привести немовлятко на світ, а вона, якщо це буде хлопчик, посвятить його на службу Господу Богу, щоби став священником, якщо на це буде Його свята воля. І за цю ласку дуже щиро щоденно молилась. Господь справді вислухав молитву матері, прийняв її жертву і 27 листопада 1923 р. Б. у с. Більче Золоте, біля Борщова на Тернопільщині, прийшов на світ вродливий і здоровий хлопчик. Батьки назвали його Роман–Володимир. Господь не лише зберіг при житті геройську матір і благословив щасливі роди, але й зміцнив її сили. Та помножив любов у серці. Вона опісля привела на світ ще двох хлопчиків: Петра і Богдана. Всіх, Богом дарованих діток, було тринадцять, щоправда два хлопчики ще маленькими померли, а в живих лишилось п’ять братчиків і шість сестричок.

Родина о. Михайла і Анни була споріднена з багатьма священичими родами Поділля: як Барвінські, Бриковичі, Шухевичі, Кісілевські. Родинні зв’язки з ними сприяли тому, що молодий Роман вже з юних літ виховувався на ідеях християнської моралі і національного патріотизму. В самій же священичій сім’ї Ганкевичів панувала правдива побожність, велика взаємна любов, вічливість та глибока повага до батьків і старших. Діти виховувались на благородних і чемних, віруючих християн патріотів.

Дитячі роки отця пов’язані з селом Звиняч, звідки він ходив до гімназії в Чорткові, Тернополі та Бучачі. Отець Ганкевич дуже гордився тим, що був учнем тільки українських шкіл.

Первинною і незамінною школою християнсько-патріотичного виховання була рідна сім’я – священича греко-католицька родина. Не лише батько, але й мати, і то вже від часу, коли рішилась зберегти життя своєму немовляткові, навіть за ціну свого власного життя, не переставали молитись за ласку священичого покликання для підростаючого юнака Романа–Володимира. Вже з дитячих літ, з ніжною любов’ю, благородна мати поволі втаємничувала синочка в те, як Бог благополучно привів його на світ, як чудесно зберіг життя їм обом. Господь подарував батькам велику любов і мужність приймати, захищати і зберегти життя своїх діток. Правдива християнська матуся, окрім дару життя, дарує своїм діточкам ще щось незрівнянно більше – це дар віри та допомогу дозрівати в ній. Справді, пані добродійка дуже пильнувала, щоби те покликання, яке Господь пробуджував у серці хлопя’ти, не згубилось, а душа не забруднилась гріховними втіхами у невідповідному товаристві з морально ненадійними чи непевними особами. Бачачи і відчуваючи щире турбування батьків, а понад усе їх жертвенну любов, діти також виростали у взаємній любові між собою, ставали скромними, працьовитими і слухнянними своїм батькам. Це особливо проявлялось у ввічливій поведінці та ніжній любові. Мило було чути батькам звернення до них їхніх діток: мамунцю, мумусю, татунцю, татусю.

Щирою радістю і благодарністю Богові сповнилось серце матері, коли почула, що її стрункий широкоплечий Ромцьо, після закінчення гімназії, вирішив поступати до Львівської духовної семінарії Святого Духа. Воєнна хуртовина і клич про порятунок загибаючої матері України спонукали початкуючого семінариста, без вагань 1943 р., враз з молодшим братом Богданом вступити до Дивізії, щоб стати на захист рідного народу. Жертвенна українська мати благословила і схвалювала вчинки своїх синів, кажучи, коли Україна загибає, то треба діти свою Батьківщину матір рятувати, її захищати. Богдан, після бою під Бродами, переходить до УПА і гине 10 січня 1951 р. у боротьбі з більшовицькими наїздниками у рідному селі Звиняч. Служба Богові Церкві і народові – це почесний відповідальний обовязок кожної віруючої людини, свідомого українця, який любить Бога, свій народ і батьківщину.

1944 р., в день блаженної княгині Ольги, батьки з дітьми виїхали з України. Після закінчення війни, ціла родина, за винятком найстаршого, вже одруженого сина Софрона, і Михайла Юрія, який був в Армії Андерсона, зустрілися в таборі Інгельштат. Не довго, однак, судилось бути їм разом, бо в листопаді 1946 р., знеможений воєнними переживаннями, помер їх батько. У цьому ж самому році Роман вступає до Української Католицької семінарії в Гіршбергу, а після перенесення семінарії до Голяндії, закінчує богословські студії в Бамберґу.

У 1950 році ціла родина переїхала до Америки. Син Роман особливо піклувався і допомагав своїй матусі, яка мала хворе серце. Він ходив з мамою на прогулянку, а повертаючись домів, брав на руки, і, піднімаючись сходами вгору, на руках ніс матусю, щоби вони не перевтомились. У 1953 р., проживши ще тридцять років, після чудесного народження Романа, вже похила віком, Анна Ганкевич з роду Левицьких, мирно закінчила своє праведне життя. Знаменним є той факт, що та Мати, яка по геройськи зберегла життя своєму немовляткові і привела на світ, на своїх руках його носила і вивела в люди, а ,вмираючи, спочила на його вдячних синівських руках у присутності, вже одруженої, дочки-лікаря Анни. Так ця благородна мати мирно віддала свою душу Богу. Її великим бажанням було бачити сина священником. Роман також був цього свідомий і готувався прийняти священство, незважаючи на різного роду труднощі. Спочатку, думав, чи не піти в монастир оо. Василіан. Однак переважила традиція священичого роду, в якому за звичай, священники були одруженими. Мати, з одного боку дуже похваляла думку сина – вступити до монастиря, хоч не наполягала на цьому. Вона, шануючи свободу своєї, вже дорослої дитини, категорично не заперечувала й іншого його наміру, а саме – одружитися з добре вихованою, скромною і освіченою українською християнською дівчиною Ольгою. Ця остання також вагалась між вступленням до монастиря і вибором подружнього стану. Переважила думка – порада нареченого Романа: «І в подружжі ти можеш зробити багато дброго для Церкви і свого народу».

Рік, після смерті матері, в 1954 р. Роман одружується з Ольгою Клапіщак, з якою прожив, без малого, довгих п’ятдесят щасливих років.

Одержавши американське громадянсто, вони заложили власне підприємство, яке добре розвивалось. Завжди активний у громадському житті, він стає членом Академічного товариства ОБНОВА, співає в хорі ДУМКА, та працює в благодійному товаристві БРОДИ-ЛЕВ, яке піклується могилами загиблих дивізійників.

Однак, думка про свячення не покидала молодого Романа. Він виріс у давній священичій родині, де священство було династією. Тому, як тільки появилась можливість, Роман залишив підприємство і 12 жовтня 1962 року в Римі отримує згоду Преосв. Ніля Саварина на свячення в подружньому стані. А вже 2 грудня 1962 року Преосв. Архиєпископом Гавриїлом Букатко в Соборі св. Володимира в Парижі був рукоположений на священника. З тих пір починається нова сторінка його священичого життя.

У 1963 р. о. Роман і О.Ганкевич залишили Ню-Йорк, родину, підприємство та виїхали до Едмонтону на працю в Церкві для Бога і народу. Отець Роман призначений парохом церкви св. Володимира і Успення Пресвятої Богородиці.

У цьому ж, 1963 р. після звільнення з каторги до Риму приїхав Митрополит Йосиф Сліпий, пізніше Кардинал, Верховний Архієпископ і Патріярх, який почав акцію за відродження Церкви. О. Роман активно включився в рух за привернення помісності Української Греко-католицької Церкви, та за завершення її Патріярхатом. Крім цього він протягом 7 років вчить на курсах українознавства релігію та історію України. Завжди зацікавлений життям молоді. В цей же період являється активним членом Братства бувших вояків 1-ої Дивізії УНА, заступником голови Краєвої Управи (1973-1975), та головою станиці в Едмонтоні. Тоді він також опрацював проєкт памятника „БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ”, який поставлено на цвинтарі Св. Михаїла в Едмонтоні і згодом посвяченого Блаженнішим Йосифом. З вдячністю Братство бувших вояків 1-ої Дивізії УНА нагородило о. Романа золотою медаллю за спеціальні заслуги.

В 1975 р. призначений Владикою Кир Ізидором Борецьким в парохію св. Покрови та Вознесення в Тандер Бей. Енергійний парох закінчив відбудову зруйнованої церкви, поставив Іконостас, привіз з Греції чудовий свічник – павук.

В цьому багато допомагала зарадна і працьовита дружина Оля, яка очолила ЛУКЖ, а жіноцтво взяло на себе кошти іконостасу. За старанням о. Романа організовано курси української мови, в яких було понад 100 дітей, отець домігся, щоб 2 рази на тиждень в Тандер Бей транслювалась українська телевізійна програма.

На Світовому з’їзді мирян, на якому створено Українське Патріярхальне світове обєднання, о. Романа обирають заступником голови. Після створення Блаженнішим Патріярхом священичого товариства св. Андрея, о. Роман стає активним його членом, а згодом головою товариства Торонтонської Єпархії.

У 1984 р. Патріярх Йосиф іменує його Почесним Крилошанином. Для переговорів у справі, які велися Конгрегацією Східних Церков у Римі, священниками обрано о. Романа, який на розмови з Кардиналом Сільвестріні та Архиєпископом Мирославом Марусином відвідав Рим аж три рази.

У 1986 р. Пресв. Ізидор Борецький підвищує о. Романа до сану Митрофорного Протоєрея.

Не забуваючи про коріння нашої Церкви і народу, о. Мітрат активно включається в організацію академічної конференції при Мак Мастерському університеті на тему „Культура Київської Русі”, яка відбулась в 1988 році. Ця конференція мала величезний успіх і її доповіді були опубліковані в журналі Гарварського Університету.

О. Мітрат постійно дбав про духовний розквіт парафії. Кожного року під час Великого посту відбувались Місії, на які запрошувались визначні проповідники, як з України так і з діяспори.

Ніколи не поривав зв’язків з землею своїх предків. Найбільшим досягненням і честю о. Роман вважав покликання його до комітету для переведення збірки фондів на побудову Собору Зарваницької Матері Божої.

Матір Божа поблагословила цей почин і сьогодні в Зарваниці стоїть величавий золотобанний Собор, до якого з’їжджаються паломники з усіх кінців світу.

На посвячені Собору у 2000 році було близько мільйона людей. З цього приводу, особлива, щира подяка належить Матері Божій. Матір Божа вислухала молитви покійної мами й дозволила її синові Романові не тільки стати священником, але й дочекатися вільної і незалежної України, цього найбільшого бажання усіх свідомих українців.

У багатьох добрих починаннях Отця, успішною помічницею і молільником була вже згадувана, пані добродійка Ольга, його вірна любляча дружина. Вони були також активними і щедрими жертводавцями на побудову, окрім Зарваницького духовного комплексу, ще й інших церков в Україні, зокрема в селі Білявинці біля Зарваниці та в інших місцях розлогої України.

Священиче подружжя Романа і Ольги будувало не лише кам’яні храми, але й дуже цікавилось також живою Церквою в Україні, тобто релігійно–моральним та богословсько–освітнім станом християн. Це проявлялось у щорічних відвідинах не тільки родини, але всієї рідної Батьківщини, зокрема УКУ, Києва, Зарваниці, духовних навчальних закладів, зокрема Тернопільської Вищої духовної семінарії ім. Паріярха Йосифа Сліпого, інших місць. Додаймо до цього ще й чисельні особисті зустрічі з людьми та, по можливості й матеріальну допомогу, зокрема малозабезпеченим семінаристам. Священичі ризи, церковні речі, літургійний посуд, зокрема срібно–золоті чаші, Євангелії в оправі з прекрасами, велика срібно–золота дарохранительниця для Зарваниці, так конче потрібної на цьому відпустовому місці, духовно–патріотична бібліотека, подарована семінарії і багато чого іншого, про що знає лише один Бог, – вчинили ці благородні люди.

11 грудня 2003 року навічно закрилась книга життя о. Мітрата Романа Ганкевича. Під звуки св. Літургії у супроводі 24 священників, з великим сумом і печаллю, рідні, друзі, знайомі, парафіяни церкви Святого Духа в Гамільтоні проводжали на вічний спочинок дорогу усім людину. Зворушливою була участь дітей у відспіванні останньої св. Літургії для свого улюбленого отця, котрий не одного з них хрестив, давав перше Св. Причастя, чи вінчав. В цей сумний грудневий день вітри бились об змокрілу від сліз землю і здавалось, що вікна плакали в церкві, бо на отця чекала Україна і вічний спомин в наших молитвах.

Невпинним потоком йшли і йшли люди, щоб віддати останню шану дорогому отцю. Їм усім буде не вистарчати його всепроникаючої щирості, непідкупної чесності, всеохоплюючої доброти, спокійної мудрості.

Адже це була людина, в якій одночасно поєднювалися найкращі риси людини, християнина, священника, чоловіка і товариша-собрата.

Людина, яка була чесна і справедлива, щира і відверта, людина, яка нераз спішила, щоб направити багатьох людей на дорогу, спрямовану до вічності, помирити з Богом, відвести від манівців гріха і беззаконня та привести на шлях Божих заповідей.

Згідно з заповітом, тлінні останки бл. п. о. Романа з Канади перевезено в Україну, яка молитовно, холодного зимового вечора 27 грудня очікувала у Зарваниці прибуття тіла покійного великого сина цієї Подільської землі. Вперше прибув він сюди вже не своїми ногами, але у трумні. Звечора і до пізньої ночі лунали молитви, церковні пісні із сердець і уст громади молільників на чудотворному місці в Зарваниці.

Із Канади тлінні останки покійного літаком було доставлено до аеропорту Бориспіль, звідки мікроавтобусом, у супроводі духовної родини, зокрема хресного сина з Києва, пізно вночі привезли до чудотворного місця перед надбрамною церквою Благовіщення Пречистій Діві Марії. Вночі, побратим і духовний соратник Покійного, Митрофорний Протоєрей Василь Семенюк, протосинкел Тернопільсько–Зборівської Єпархії, завідатель відпустового місця в Зарваниці і головний організатор розбудови цього Марійського духовного центру, враз із чисельним духовенством, семінаристами, сестрами монахинями та вірними, з хрестом і хоругвами зустріли дорого гостя, великого благодійника цього святого місця, яке Божа Мати сама вибрала, як джерело небесних ласк.

Під тужні звуки церковних дзвонів та мелодійний спів тихосумних побожних пісень семінарійного хору, на плечах священників, немов на санях, при запалених свічках, пливла домовина з тілом покійного отця Романа, до, Триєдиному Богу і Пресвятій Богородиці посвяченого, храму. У соборі всесвітліший отець Митрат Василь(нині вже Правлячий Архиєрей Тернопільсько–Зборівської Єпархії УГКЦ) у співслужінні близько тридцяти священників і чисельних вірних, під тужний спів семінарійного хору, відслужив чин священичого похорону. Опісля, протягом всієї ночі, безперервно підносились молитви до Господа за спокій душі усопшого жертводавця і невтомного організатора збірки коштів на побудову величавого Божого храму. Спочатку священники читали Євангеліє, а опісля семінаристи молились псалтир та співали духовні пісні. Вранці була відслужена Свята заупокійна Літургія, відбулось прощальне останнє цілування. Після винесення домовини із храму, похоронна процесія рушила спочатку до каплички над джерелом, опісля до надбрамної церкви Благовіщення. Завершився великий похоронний похід біля гробівця, поруч Собору Зарваницької Божої Матері.

28 грудня 2003р.Б. Зарваницька земля прийняла прах Митрофорного Протоєрея Романа. Тут, на святому місці Подільської землі, згідно волі покійного отця Митрата Ганкевича, на віки спочило його тіло. Ми ж, що ще живемо, почуваємось боржниками його батьківської любові, смиренно з вірою молимо Всещедрого Господа, щоб його священичу душу, очищену святою благодаттю та передсмертними терпіннями, повязаними з недугою раку, прикрашену так чисельними безкорисними добрими ділами та вірним священичим служінням, Вічний Архиєрей–Христос Бог наш, якомога швидше, прийняв у свої Небесні Оселі, де немає ні смутку, ні сліз, ні зітхання, але життя безконечне.

Очолив Божественну Літургію та довершив чин похорону Преосвященний, нині вже покійний, Владика Михаїл Сабрига.У своєму прощальному слові,серед іншого, Архиєрей сказав: Що ж стосується блаженної пам'яті отця Романа Ганкевича, то він, безперечно, прожив довге і нелегке, повне тривог, терпінь, жертовної праці, любові до Бога, до України, життя. І взагалі – життя людей такого поважного віку (а прожив отець Роман рівно 80 років) є незвичайним. Адже на їх життєвому шляху було все: і війна, і втрата близьких людей, і жертовна праця для Церкви, для свого рідного народу; і героїчна визвольна боротьба за волю і незалежність України. Отець Роман у свої молоді роки, будучи вихованим на ідеях християнської моралі і національного патріотизму, теж брав участь у цих визвольних змаганнях. Тим паче, що його духовне, релігійне виховання проходило у священичій родині, де священство, можна сказати, було династією. Його батько служив парохом у селі Білявинцях, що поблизу Зарваниці.

Закінчивши Духовну семінарію за кордоном, о. Роман Ганкевич служив у Канаді, був канцлером Торонтської єпархії при владиці Ізидору Борецькому.

Наша українська святиня – Чудотворна Зарваниця щиро завдячує отцеві Романові за його великий вклад у її відбудову, зокрема у воздвиження Собору Зарваницької Матері Божої. Блаженної пам'яті о. Роман був головою оргкомітету по збору коштів серед діаспори Канади і Америки. Він брав участь у відкритті і освяченні цього величавого храму у дні святкування 2000-літнього ювілею Різдва Христового.–І так завершив своє прощальне батьківське слово– Прощай, всечесний отче, дорогий брате! Ми віримо і молимося за те, щоб Господь і тобі приготував гідну нагороду, увів до небесної світлиці, в оселі праведних.

На похороні були присутні також рідня з України.У цей день молитовно прощались з покійним отцем близько шістдесяти священників, сестри монахині, брати семінаристи, мешкаканці сіл Зарваниця, Білявинці та прибулі з інших куточків України. На закінчення, дружина покійного пані Оля щиро подякувала усім присутнім за їхні молитви та вияви братньої солідарності у ці скорботні дні прощання з дорогою всім особою отця Митрата Романа Ганкевича.

Спіть спокійно, дорогий отче. Нехай рідна українська земля буде для Вас мягким пухом, а Христос візьме Вашу душу до свойого Небесного Царства. Ви залишитесь в нашій пам’яті, бо Ваше життя – це яскравий урок для молодого покоління, урок мудрості, витривалості, урок любові до Бога і до людей.

З ласки Божої, зі смертю отця Романа, перейняла естафету чинення добрих діл його добра і вірна дружина–пані Оля. Вона не лише подбала про збудування надмогильного пам’ятника з трьох гранітних хрестів, але успішно організувала, з нагоди поминання покійного на сороковий день, збірку коштів на розпис святилища в соборі Зарваницької Божої Матері,а також продовжує дбати про інші Богоугодні справи, відомі одному Богові. Йому, Всевишньому, у Тройці Святій Єдиному, за все, що довершилось і що ще, за Його поміччю, звершиться, нехай буде слава навіки бо « все добре, що нам дане, і кожний досконалий дар походить згори, сходить від Отця світла» (Як.1,17).

Матеріал приготував свящ. Михаїл Шевченків та брати семінаристи ТВДС.