Блаженний Отець ЕМІЛІЯН КОВЧ - Батьком усім, хто в біді. (дню молитви за сиріт присвячується)

Дата публікації

Автор: Роман ДЕМУШ

Батько – це той, хто безкорисно служить усій сім’ї, дбаючи про її захист перед небезпеками, про належні умови життя усіх членів та всебічний розвиток і виховання дітей.

Цю батьківську турботу покликаний виявляти, передусім, чоловік дружини і батько дітей, однак, вона не обмежується лише своєю сім’єю чи родиною, але огортає й інших, що потребують захисту та допомоги. Це батьківське покликання до служіння-дбання і посвяти не лише для своїх діток і сім’ї, але для всіх потребуючих допомоги, беззахисних малих і дорослих, яскраво проявилось у батька шістьох дітей, правдивого християнина і жертвенного Христового священика о.Омеляна Ковча. Це виявлялося впродовж всього його християнсько-священичого шляху аж до смерті у концтаборі «Майданек» біля Любліна у Польщі.

Коротко представимо його жертвенне й відважне батьківське служіння.

Еміліян  Ковч народився  у сім'ї військового капелана УГА в с. Космач на Косівщині 20 серпня 1884 року. Іспит зрілості склав в Українській Державній гімназії у Львові. Богословську освіту здобув у колегії св. Сергія і Вакха у Римі в 1905-1911 роках. У 1910 році одружився з Марією-Анною Добрянською. Священичі свячення отримав з рук єпископа Григорія Хомишина у 1911 році. У 1912 році зголосився на місійну працю в Югославії, де завідував парафією Козарац у Боснії. Він умів не лише прекрасно проповідувати Боже Слово, але і потішити, розвеселити й навернути до Бога майже кожну душу, яка цього потребувала.

  В 1919 році вступив до УГА і став польовим духівником Бережанського Кошу. Щоранку, відслуживши Літургію, він поспішав до шпиталю, на поле вправ, у канцелярію. Скрізь полагоджував якісь конфлікти, підбадьорював недужих. Певну "нерозсудливість" виявляв лише під час бойових дій: завжди виривався на передову. "Знаю, - говорив він, - що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника." І жартома додавав: "Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере".

  Від 1922 р. о. Еміліян став довголітнім парохом у церкві св. Миколая міста Перемишляни на Львівщині.

  У донедавна сполонізованому місті, з приходом дбайливого батька, завирувало українське релігійне, громадське, господарське життя. Польська влада, а згодом і радянська, о. Ковча, звісно ж, не любила. Обшуки в хаті священика стали недоброю місцевою традицією: лише протягом 1925-1934 рр. їх було майже 40, половина з яких завершувалась арештом і довшим чи коротшим ув'язненням. Проте, завдяки своєму організаційному хистові, простій людській мудрості, наполегливості, священик завжди знаходив вихід із найскрутніших ситуацій.

  "Над тією хатою ангели пролітають...", - так говорили парафіяни про скромний будиночок, де мешкала священича сім'я: о. Еміліян із дружиною та шістьома дітьми. Майже завжди там жили ще кілька осиротілих діток. Отець залишав їх на якийсь час у себе, щоб «відійшли від болю втрати», а потім знаходив для них місця у сиротинці. Він надзвичайно милосердно ставився до бідних. Завжди матеріально допомагав їм - швидше, ніж своїм власним: купував дітям одяг, книжки, все необхідне для навчання.

  Будучи глибоким патріотом, а понад то правдивим християнином, який хоч зазнав чимало переслідувань з боку польської влади, однак, не допускав бажання помсти, відплати злом за зло. Душпастир умів і сварити своїх парафіян за надмірний "національний запал". Коли після приходу радянської влади деякі парафіяни кинулись зводити порахунки із місцевими поляками, о. Еміліян сказав на проповіді: "... здавалось, що я виховував вас на добрих парафіян... Мені соромно за вас перед Господом".

   Одного червневого дня 1941 року НКВС проводило у Перемишлянах масові арешти. Потрапили до рук енкавеесівців і о.Ковч з двома доньками. Батько в біді дітей не покинув і, з Божою поміччю, їм вдалося врятуватись.

  Бачачи й відчуваючи батьківську любов до всієї родини-громади міста, вірні горнулись до свого доброго батька, розділяючи з ним смуток і радість. Через кілька днів у містечко вступили німці. Люди прийшли до улюбленого пастиря з вісткою про втечу комуністів. З радості вони понесли священика до храму. Під час відправи церкву заповнило голосне ридання - долетіла звістка про те, що ніхто із заарештованих не вижив. Усі, схоплені енкавеесівцями, були закатовані.

   З приходом німців починається масове винищення євреїв. Перемишлянський парох просить вірних, а особливо молодь, не вступати на службу до нової влади, не піддаватись на антисемітські провокації. Тим часом переслідувані шукають порятунку в християнського священика. Якось кілька євреїв вбігли до хати й стали благати  отця про порятунок: німці кинули у божницю запальні бомби, закрили двері й нікого не випускали. Отець вбіг між юрбу і голосно по-німецьки (цю мову він знав блискуче) наказав поліції розійтись. На диво, вояки розгубилися і розійшлися, а о. Ковч почав витягати з вогню тіла людей.

   У 1942 р. у Перемишлянах німці створюють гетто. Євреї сподіваються, що прийнявши християнство, вони врятуються від смерті. І ось у о.Ковча з'являються делегації євреїв - близько тисячі осіб просять священика охрестити їх. Отець Ковч приймає рішення: провівши  катехизацію, навчивши оглашенних Символу віри, проводить масове хрещення перемишлянських євреїв.

   Більшість новоохрещених таки пішла у гетто й розділила долю інших. Розповідають, що там вони створили окрему громаду, яка відкрито визнавала християнство.

  Така безстрашна діяльність о. Ковча перешкоджала планам німецьких окупантів. 3О грудня 1942 р. його заарештували та вивезли до Львова у в'язницю на вул. Лонцького. Кровожерні гестапівці після тортур та знущань над українським священиком кидали його на землю, як якусь річ, а не людську істоту. Він уже не володів своїми ногами, які стали нерухомими... На його обличчі не було видно пригнічення, притаманного кожній людині, якій завдають неймовірного болю... Якась неземна усмішка осяювала благородне обличчя ієрея. Він, поважного віку священик, битий і мучений, потішав молодих... Півголосом молився за свою паству, за всіх терплячих - велику духовну родину в Христі...

  Родина і знайомі робили усе можливе, щоб звільнити отця. Великих старань для цього доклав і мит. Андрей Шептицький. Вихід на волю о. Ковча був можливий, якби він відмовився хрестити євреїв. Та о. Еміліян був непохитний і говорив гестапівцям: "Закон, який залишив мені мій Володар, говорить: "Хрестіть в ім'я Отця і Сина і Святого Духа". Нема в ньому ні слова про жидів. Хто хоче хреститись, того і хреститиму в ім'я цього закону."

  Незабаром о. Еміліяна вивезли до концтабору "Майданек", що біля Любліна (Польща), де він став лише «н. 2399». Цей концтабір налічував біля ста бараків, у кожному з яких було від 300 до 700 заарештованих. Умови перебування тут відзначалися особливою нестерпністю. Німці "потішали" новоприбулих, кажучи: "Колись повернетесь до родичів, але через комин крематорія".

  Отця Ковча призначили в 14-ий барак, де наглядачем був поляк Зиґмунд Міллер. Аби утриматись на цій посаді, він бив усіх без винятку, але, дякувати Богу, дозволив отцеві відправляти в кутку бараку й вдавав, що не бачить, як той сповідає і причащає вірних. Своє ув'язнення о. Еміліян сприймав як дарунок від Господа. Він писав своїм дітям: "Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 людей. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. І так вони переходять міст вічності.

  Я дякую Богові за Його доброту до мене. Крім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я одинокий священик. Не можу навіть уявити собі, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, усі вони моляться... Вони вмирають у різний спосіб, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, котрий Господь міг покласти на мою голову? Саме так. Дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не прошу його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов... Нехай Господь помилує їх". Після Різдва 1944 р. о, Еміліян важко захворів. У нього були проблеми зі шлунком і цього не вдалося приховати. Про це дізнався наглядач бараку, який і відправив отця до табірного шпиталю. Всі добре знали, що тут не лікують, а "допомагають" швидше померти. Про дальшу долю о. Ковча співв'язні нічого не знали, оскільки вже на початку весни ніхто більше його там не бачив. Лише у 1972 році дочці отця Еміліяна вдалось отримати довідку про смерть, у якій зазначалось, що в'язень концтабору Еміліян Ковч помер 25 березня 1944 року внаслідок гнійного запалення сполучної тканини правої ноги, котре спричинило порушення кровообігу. У вересні 1999 року Єврейська Рада України посмертно присвоїла о. Еміліяну Ковчу звання "Праведник України".

У червні 2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ, відвідуючи Україну, проголосив о.Омеляна Ковча блаженним (разом з іншими новомучениками ХХ ст. Української Греко-Католицької Церкви). Духовна і міська влада м.Любліна, з нагоди 60-ти річчя з дня смерті жертвенного пароха – духовного батька в’язнів концтабору, проголосила його «парохом «Майданку». Його ім’ям названо одну з вулиць м.Любліна та випущено документальну кінострічку Proboszcz Majdanka (Парох Майданку). У 2008 році Синод Єпископів УГКЦ проголосив Блаженного Священомученика Омеляна Ковча покровителем душпастирів.

Отець Еміліян Ковч – це універсальний мученик наших днів, мученик останньої Світової війни, зразковий батько, у якому кожний знайде відповідний взірець для наслідування.

о. д-р. Михайло Пастух