Інколи людина мріє про райський сад тільки задля того, що саме там споживання солодощів не має жодних трудних, болючих, пекучих та інших наслідків.
Бо здається комусь, що відсутність трудних і болючих наслідків є свободою без відповідальності, а що може бути (за наших часів) для, так званої, «масової людини» більш солодким, ніж можливість «відірватися безпредельно» та й не нести за те жодної відповідальності? Далеко не кожна людина розуміє, що навіть у Раю існування людини було безпечним, але не безвідповідальним, оскільки відповідальність пов’язана з місією, головним життєвим завданням. Саме заради тої місії людина й була створена. Людина була створена для відповідальності: відповідальності за всяке створіння перед Обличчям Божим, відповідальності за утримання сполуки з Богом перед обличчям кожного створіння й відповідальності за утримання власної тотожності перед обличчям самого себе.
Той, хто хоча б раз у житті був наділений місією, знає, що в процесі її виконання всі труднощі стають високого ґатунку насолодою від здійснення власного існування і власної, вщерть сповненої любов’ю, свободи. Там, де завдання виконується завзято й захоплено, навіть звітувати про труднощі, негаразди та невдачі стає радісним. Якщо місія виконується у свободі і любові, відповідальність за неї є насолодою.
Інколи напівжартома питаю: яка заповідь є самою першою? Бо заповідь любові до Бога і ближнього є найбільшою, а заповідь «слухай, Ізраїлю!» є першою в рядках Декалога, але не є першою з тих, які були зверненні до створеної людини, щоби водночас бути її місією. У тому сенсі першою заповіддю напевно є та, яку було дано в Раю одразу після створення: «будьте плідними і множтеся».
Так. Саме батьківство є початковою місією людини. Володарювання Всесвітом і турбота про його належний устрій є місією, яка надає сенс батьківству і роз’яснює, задля чого людина має бути плідною. Але першою і фундаментальною заповіддю й місією позостається саме місія переказування людського життя, відтворення нових віддзеркалень Бога задля загального блага будь-якого створіння.
І заповідь і місія батьківства мусить бути сполученою з відповідальністю. Бо батьківство людини є – мусить бути! - відображенням Божого батьківства.
…Сидимо у кухонній тісноті сучасної квартири стандартної багатоповерхівки. За вікнами весняна київська ніч. На кухонному столику – нескінченний чай, який заварюємо вже в «надцятий» раз. І розмова наша носить суто рятувальний характер, хоча ситуація є занадто банальною щодо наших часів: жили собі хлопець і дівчина без оформлення відносин – бо любов не потребує, мовляв, жодних оформлень та печаток! – аж сталося тоді, коли не сподівалося. Зовсім натуральним шляхом Бог благословив співжиття зародженням дитини. Хлопець, що став батьком ще ненародженої дитини, був на сьомому небі від щастя й вже бігав по різних магазинах, приглядаючись до речей, котрі невдовзі стануть в потребі, рахував необхідні гроші на ремонт та можливості їх заробити… Аж певного нещасливого дня дізнався, що, не питаючи його та за намовлянням своїх власних батьків, подруга життя вбила їх ненароджену дитину в абортарії. Казали, що «народжувати є завчасним, бо наявність дитини не дасть зробити кар’єру і зруйнує все життя».
Спільне життя розлетілося на порох. Подруга життя стала звичайною зайвою людиною, до того ж й небажаною. Хлопець сидить переді мною і у відчаї повторює: чому воно так сталося? Чому саме так сталося?
І я маю йому відповісти відверто і без сентиментів, бо належить вже до другої або третьої генерації українського населення, яке навчилося сексу задовго до того, як навчилося любові. Та й стало практикувати секс задовго до того, як навчилося здійснювати любов. Солодощі сексу поглинули всі інші найсолодші досвіди – отож, здалося, що маючи таку суперміцну насолоду можна знехтувати любов’ю. Ба, навіть більше: можна позначити секс словом «любов» і не мати з тим «дурних проблем»! І єдине, що стане на заваді, це батьківство. Бо коли любов є, тоді і батьківство не зайве, але натурально невід’ємне від любові. Але коли тим словом позначається щось інше,то нестерпним стає батьківство, нестерпною стає дитина, нестерпним стає людське життя. Такою є правда. І, навіть, якщо недолугі створіння, котрі переплутали секс з любов’ю, народять нове людське життя, мовляв, «для здоров’я», нічого доброго нема що очікувати. Бо грізне і нечуване слово «соціальне сирітство» (тобто осиротілість при наявності живих батьків) і «соціальна абортація» (коли батьки позбавляються вже народженої дитини) вже давно вписані у всеукраїнський лексикон.
Протягом п’ятнадцяти років в день і в ночі до мене приходили «нічиї» діти. Вони нерішуче, крадькома пробиралися до створеного через мене «Світлого Дому», топталися на порозі, примірювались, приглядалися. І хоча вони всі були голодні і замурзані, смердючі від грязюки, бо вмивалися останнього разу бозна-коли… і хоча всі вони, позаприродньо вичерпані небезпекою життя просто неба, божевільно хотіли спати… але все ж таки не здавалися і перед усім придивлялися, чи є в цьому домі найголовніше, те, чого вони шукають більше, ніж їжі і місця для безпечного відпочинку… Чи є у цьому домі те, що дасть можливість позостатися тут вільно, без примусу, за власним рішенням? Більш, чим шукають хліба і одіжі, більш, чим безпеки, відпочинку і захисту, покинуті діти-безхатченки мали надію на відшукання батьківства.
Їх було сотні і тисячі. Я пам’ятаю їх обличчя, очі, імена. Українських дітей роду мого, що були народжені і відкинуті тим поколінням, що воно вже традиційно замінює любов сексом, а секс перетворює на місію свого буття.
Я пам’ятаю дитячі обличчя, очі, імена «щоби привернути серця батьків до синів, і серце синівське до їхніх батьків, щоби Господь, бо прийде, не вразив цей край прокляттям!» (Мал. 4,6)
Бо як би там не було, але батьківство є і позостанеться первинною місією, якою від Бога позначена людина. Бо як би там не було, але батьківська відповідальність перед Богом, всесвітом і власним буттям є першою відносно будь-якої іншої відповідальності.
І мусить бути здійснене.
Отець Олександр Чумаков СДБ
Спеціально для часопису "Христовий Виноградник"