Разом к світлу, други жваві!
- Дата публікації
Дайте руки юні други,
Серце к серцю най припаде,
най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
На вихідних був у рідних Бережанах... І хоч писатиму про Шашкевича, цитую Лепкого: «Бережани... місто моїх дитячих і хлоп'ячих літ... Найкраще для мене місто у світі...» Найкраще воно не тільки для Лепкого, але й для мене... Думаю, для Шашкевича також... Та й для багатьох інших...
Будучи в Бережанах, мав нагоду взяти участь в урочистостях, присвячених святкуванню 200-ліття від дня надродження отця Маркіяна Шашкевича - учня бережанської гімназії, активного молодого семінариста, священика УГКЦ, великого просвітителя Галичини початку ХIХ століття.
Він був і нема. Не зосталось портрета.
Який він, не знатимуть, певно, повік.
Це доля поета, недоля поета,
Що нам його дав дев'ятнадцятий вік.
Щиро сповідаюсь у своєму неуцтві і визнаю, що не мав жадного портрета Маркіяна... Навіть накинутого простим олівцем не мав... Щиро каюся, отче Маркіяне, і обіцяю поправитися...
Тепер є... І хочу розказати про цей портрет і вам... «Накинути» пером чорнила... А радше окреслити словесними штрихами той образ, що залишився в мені після минулих вихідних.
Було багато шанованих гостей, та й достойних бережанців не бракувало, і всі вони говорили про Маркіяна. А я стояв там і думав... Підсумок зробив один поважний пан, мовивши: «Не годиться нам смертним говорити про безсмертних, проте і я скажу кілька слів...».
Перш за все я думав про Шашкевича як семінариста... І думав про себе як семінариста... І подивляв... Подивляв його чутливості до всього рідного, його відвазі пропонувати все, що рідне, подивляв вмінню переконувати та свідчити вічні істини власним життям. Все-таки «не годиться нам смертним говорити про безсмертних...».
Проте...
Я думав, про що міг говорити Шашкевич 14 жовтня 1836 року, коли одноголосно зі своїми побратимами з «Руської Трійці» вперше виголосили проповіді у трьох церквах Львова рідною мовою... І, здається, зрозумів. Мабуть, говорив він про Покрову. Про те, як Пресвята Богородиця берегла український народ впродовж віків, про те, що Матір Божа ніколи не покине свій народ. Говорячи про українське козацтво, що під хоругвою Покрови захищало свою землю від загарбницької руки, він не міг не захищати свій народ його словом, руським словом... Іговорив їх відважно з Свято Юрської гори, аби їх чув не лише Львів, але й уся Галичина, вся Укрїана, вся Русь.. Здавалось би, яка ж це зброя??? То чому тоді її так боялись? Чому так бояться її сьогодні? Подумаймо про це!
Вельмишановний поет Роман Лубківський розповідав про свою кантату «Камертон Шашкевича». Я перечитав її кілька днів тому. І був вражений, коли побачив, що вперше вона була надрукована у листопаді 1986 року... Відважно. Але мав з кого брати приклад. Шашкевич теж не боявся.
Але я хотів говорити про камертон... Ми звикли говорити про образ «першої скрипки». Але камертон - це не «перша скрипка», це навіть не музичний інструмент... Камертон - це щось більше! Камертон - це інструмент, яким задають тон. І Шашкевич воістину ним був! Вмів ним бути! Вмів завдати тон, і вмів зробити так, щоб була гармонія між тими, хто до тону прислухається... і не було в ньому фальші... і фальшивості в них не було.
А дзвін? Дзвін, це музичний інструмент? Важко дати однозначну відповідь... це те саме, що говорити про соняшник... «Це квітка, чи злакова культура?» Для мене дзвін - це дзвін! Але я знову не про це... Хтось з кола достойників сказав, що у селі, де свого часу служив отець Шашкевич є дзвін на йменням «Маркіян». І я подумав, він справді був дзвоном! Дзвоном, який сповіщає Благу Вість, дзвоном, який скликає докупи, ... дзвоном, який попереджає про тривогу. Він був дзвоном. І луна того дзвону лунає до тепер... Просто ми його не чуємо? Хто з нас востаннє чув дзвін? І навіть якщо чув, то хіба зупинився? Спитав себе, чому він дзвонить??? Та здебільшого дзвонів ми не чуємо... вони для нас чужі... Ріднішими для нас стали звуки автомобільного клаксона.
І на останок. У 1836 р. Шашкевич опублікував брошуру «Азбука і Abecadlo» - щоб навчити нас писати... Він написав "Читанку" для дітей, яку у 1850 році, вже після смерті автора видає його побратим Яків Головацький... Він написав її першим, бо прагнув навчити нас читати. Ми вміємо читати? А чи ми читали, що він нам написав?
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не спиняє,-
Разом к світлу други жваві!
