Біблія, зазвичай, вважає дітей як «благодать» та «дарунок Господній» (Пс. 127:3), який завжди треба приймати з великою вдячністю (І Сам. 2:1; Лк. 1:25), і виховувати «у послусі й напоумленні Господньому» (Еф. 6:4).
Навіть поганство говорить про максимальну «повагу» до дітей (pueros decet reverentia). Об'явлена релігія, біблійно-християнська, розвинулася в цьому напрямку набагато далі: говориться про прищеплення любові до дітей. Для християнської релігії презирство, відмова від дитини є поганством (Лк. 4:15) черствістю душі (Лк. 18:15, Mр. 10:13-14). Біблія чітко висловлюється у тому, ким батьки є для «дітей», а не навпаки. «Не діти повинні збирати батькам маєтки, а батьки дітям» (2 Кор. 12:14).
Ісус ототожнює себе з дітьми.
У Євангелії неодноразово зустрічаємо моменти, коли Ісус ототожнює себе з дітьми (Лк. 9:48; Mт. 18:5). Можливо, Він це робить для того, щоб переконати нас, щоб ми любили їх і служили їм, і в найкращий спосіб, як ми знаємо, що посилання на Нього, Богочоловіка, є причиною доброї гостинності та доброї служби (пор. Мт. 25:35). Отже, у кожній дитині слід бачити і прийняти немовлятка Ісуса, служити Йому й дати можливість зростати, так, як це робили Марія і Йосип, найкращі батьки і вихователі історії: «Хлоп'я ж росло й міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на ньому... І він пішов з ними й повернувсь у Назарет і був їм слухняний» (Лк. 2:40.51).
Ісус любить і представляє дітей.
«Ісус, знаючи думки їхніх сердець, узяв малу дитину, поставив її біля себе і сказав їм: «Хто приймає цю малу дитину в моє ім'я, той мене приймає; а хто мене приймає, той приймає того, хто мене послав, бо хто найменший поміж усіма вами, той – великий» (Лк. 9:47-48; див. Лк. 18:15-16;. Чис. 14:31; Ос. 11:1-4). Ісус не тільки виявляє свою любов до дітей, але, також, є люблений ними: «Первосвященики ж та книжники, побачивши чуда, які він творив, і дітей, що кричали в храмі: «Осанна Синові Давида!» – обурилися і мовили до нього: «Чуєш, що оці кажуть?» А Ісус відповів їм: «Атож, хіба ви ніколи не читали: Устами немовлят та ссущих ти вчинив собі похвалу» (Мт. 21:15-16). Діти є маленькими друзями Ісуса на всі часи. Святе Письмо вказує на те, що діти здатні сприйняти Христа: «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовляткам. Так, Отче, бо так тобі подобалося» (Лк. 10:21). Вже св.Амвросій (IV століття) був захисником прав дітей на Спасителя і Учителя, яким є Христос. «Не відвертайте дітей від Христа, тому що вони теж потерпіли мучеництво за Його ім'я... Господь закликає їх, а ти їм заборонятимеш? Про них, властиво, він сказав: «Не бороніть дітям приходити до мене» (Мт. 19:14). Тому не віддаляймо малих дітей від любові Христа, Якого вони визнали пророчою радістю, коли були ще в утробі матері! «Ось бо, як голос твого привітання залунав у моїх вухах, дитина з радости здригнулась у моїм лоні» (пор. Лк. 1:44).
Ісус робить нас, дорослих, учнями дітей.
Господь хоче бачити нас простими, відкритими, сприйнятливими, як вони (пор. Пс. 131:2). Ісус виступає захисником дітей від свавілля дорослих: «Ісус сказав до своїх учнів: «Неможливо, щоб не з'являлися спокуси. Однак, горе тому, через кого вони приходять. Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих» (Лк 17:1-2). Це є один із парадоксів всього Євангелія, який в часи туземного життя нашого спасителя був несприйнятливим для ізраїльського народу «Так, Ісус обернув наш спосіб мислення. Дорослі повинні вчитися у дітей шляхів Господніх: з їхньої здатності довіряти і покладатися на Бога, всі ми повинні навчитися кликати з впевненістю: Авва, Отче!» (Іван Павло ІІ. Послання на світовий день миру 1996 року, п.10.).
Коли учні прийшли до Ісуса, щоб дізнатися, хто буде найбільший у Царстві Небесному, вони думали про себе самих, Він, натомість, бере на руки дитину і відповідає: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство. Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільший у Небеснім Царстві» (Мт. 18:3-4).
Це означає, що якщо ми не відвернемося від цього світу і всього того чим він нас вабить, не шукатимемо слави і щастя в цьому світі і марних бажань мати почесті, багатства та славу, і якщо ми не навчимося мати скромну думку про нас самих, не заздрячи один одному, залишаючи позаду бажання бути завжди першими та власні амбіції більшовартості, і не станемо такими як діти, не ввійдемо в Царство Боже.
Ми знаємо, що всі людські істоти мають упалу природу Адама, тобто схильність до гріха, рівно ж і діти. Вони не є безневинними, але Ісус хоче тут показати не їхню безневинність, але їхню простоту вірити й вміння покладатися без усякого злого наміру, на відміну від дорослих, які нікому не довіряють і сповнені злоби.
Тут, властиво, слід зазначити, що навіть апостоли мали такий спосіб думання (Мт. 18:1) аж до часу, коли надзвичайне діяння Святого Духа в них звільнило їх самих від цього світського впливу й способу думання і вони зрозуміли духовну природу Царства Небесного; що не мають бути заздрісними та суперечливими, такими, якими вони були раніше, але такими якими вони стали пізніше - смиренними, як маленькі діти.
ЯрославШевчук